До кімнати зайшов Арсен Іванович, наш шеф і мій науковий керівник.
Арсен Петрович не лякався, коли його лякали, не розгублювався, коли йому загрожували.
Арсен підступив до неї кроків зо два, тримаючи вудки напоготові, придивився пильненько і раптом затіпався од хрипкого старечого реготу.
Арсен на мить зупинився, ніби збираючись із силою перед сутичкою.
— Арсен розповів, як знайти хатину бабусі Секлети.
Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми.
Арсен розгублено ступив кілька кроків до місця несподіваних подій, застиг у нерішучості: як бути в цій ситуації?
— Про волю ми й самі думаємо, бай Момчиле , — відповів Арсен.
В той час Арсен так і не зрозумів, як то час переїдає і залізо.
— Розумію, батьку , — похилив голову перед умираючим Арсен, відчуваючи, як гіркий клубок здушив горло.