До кімнати увійшов рослий красивий чолов’яга, років тридцяти, з дуже світлою, як на зулуса, шкірою.
Вона лежить на колоді, а біля неї чолов’яга — весь у чорному, СТРАХ ЯКОМУ чорному.
Здавалось, що от-от буде чуть, як стара баба, намальована на картині «Бабині казки», розказує дівчатам та хлопчикам під вербою коло тину свою казку; як на другій картині давній кобзар заграє на своїй кобзі в «Теремі» московської боярині.
Другий, дебелий чолов’яга, сидів на веслах і гріб попід берегом.
Соня ж не типова баба, а я вже, тим більше, не пересічний мужик.
Коли охоронна сигналізація (може, й не охоронна, але все-такиякась сигналізація) спрацювала вдруге, цього разу в готелі, і приєдналася своїм хрипким виттям до ляскоту сигналізації «Вогнів міста», малий чолов’яга аж підскочив.
За Зіньку баба Середиха : — Та вже не на що б же Хома три шаплики вигнав учора.
Назустріч їм з дрімучого лісу виходив Соловей-розбійник, кремезний чолов’яга у смушевій шапці.
Матьє вже ступнув було декілька кроків, як чолов’яга погукав: