Він [П. Тичина] як вогню боїться банальності, знеосібленості ритмічного звучання.
— Всі ми вік живемо і більшу частину його вчимося, щоб кінець кінцем уміти доладно висловлювати чужі думки, позичені банальності.
Банальність його сердила: «Взагалі, бачу, твій тон якийсь задерику ватий, я не радію з того …
Банальність його душі, безсоромність долоні, якою він потискує руки всім вадам, усякому лиху й зраді, зробили його недоторканним, наче конституційного монарха.