Вже годі плакати! Нехай із уст смутних Не йде в нас слово безнадії.
Чутки, одна страшніша від другої, інколи вселяли в душу острах і безнадію.
На обличчі його лежав вираз безнадії і розпачу.
Безнадія від того, що такою ти є лише для сліпого?
Безнадія завдовжки в двадцять років стала раптом нестерпною.
Безнадія була в самій його суті, і він прагнув цієї безнадійності.
Безнадія вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у неї, мов п’явка в тіло …
Безнадія, котрої тепер не треба було ховати, спотворила чисті риси обличчя, стерла з нього чарівну щирість.
Безнадія, що огортала мене, коли я лежав поряд з Мартою, бажання опинитись у ліжку самому, в домі батьків, було для мене передчуттям кошмару подружнього життя.
Безнадія і розум одійме, і серце, і вийдуть з них не дівчата, а клоччя; не людина, а пшик — без волі, без всього: тільки й знає, що на бога звертати: чи гріх, чи сором — все божа воля.
Безнадія породжує відчай, який є душевним убивством, найстрашнішим від усіх злодіянь, що їх чинить людина, бо вона відрізує всі шляхи до спасіння, і тому найбільше від усіх гріхів ненависне Богові.