— На тракті є крутий виярок, з одного боку голець височенний, а з другого — лобата сопка, геть у кедрівнику, тільки вершина, мов лисина, гола.
Мовби переступивши через невидиму перегородку, я рушив у виярок, «де все виразніше шуміла вода.
Алея ставала тіснішою, змінювалася у виярок, за вильотом якого відкривалася велика лісова галявина.
Зелень і жовтизна, пахощі квітуючих трав змішувалися, і виярок, здавалося, був заповнений свіжим прозорим медом.
Коли сонце підбивалося високо й починало припікати, замучував гнус, він вибирав виярок з джерелом і де-небудь на белебні, де навіть за тихої погоди дув вітерець, що розганяв мошку й комарів, зупинявся і насамперед розводив курище.
Виярок, в якому я залишив ель, здавалося, наповнився синявою.
Далі через Бучину і мішаний ліс прямуємо до дороги, повз яку алея вже врослих у ліс старих ялиць, а від дороги ще один різкий спуск, майже виярок.
Виярок хороший, глибокий, а охорону, певно, приберуть, тільки-но ми пройдемо …
Виярок поступово розширювався, з’явилися кущі, попереду забовванів лісок.