В нашому числі був і хорунжий Левицький, галичанин, старшина австрійської армії, що з полону вступив у ряди Запоріжців.
Той, що був з ножем, спробував ухилитися, але галичанин встиг вправно зацідити йому стільцем у голову, відштовхнув повільно сідаюче тіло і вчепився в іншого, який стрімко сунув руку до кишені.
Побачивши, що галичанин отямився, він підійшов до нього і щосили вдарив в обличчя:
Він був не поганий собі хлопець — ставний галичанин з великими виразними рисами засмаглого обличчя.
Слідство нібито виявило, що в проводі тієї організації стояв галичанин за походженням — Петро Паньків, котрий був головою місцевої компартії у Славгороді.
Тоді він каже міні, що він не галичанин, а черніговець родом, але довго пробував в Галичині, бував скрізь і на Украіні, навить був і в Качанівці в небіжчика В. В. Тарновського і знає його.
Як не дивно, але часто галичанин ненавидить иншого галичанина, як тільки може ненавидіти людину людина, яка знає сусіда як самого себе.
Атмосферу цього нашестя блискуче описав інший галичанин — Юліан Стрийковський в своєму романі «Аустерія», щоправда з перспективи приміської корчми біля сусіднього Стрия, яка на той час нагадувала Ноїв Ковчег.
Красиво й переконливо вітав галичанин Студинський, закінчуючи промову : — Він підняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства !