І в тому незлобивому шелесті лісу, і в димах, і в кожному несподіваному зламі стежки — вчувалася йому докора за те, що так довго сюди не навідувався.
Сміх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора — разом кинулись йому в голову, схопили за серце …
Після цього мама вже ніколи не зачіпала папи, і тілько він один, невважаючи на заведений порядок, робив усе по-своєму: всякого ж іншого, хто б ослухав-ся маминого наказу, не минала нудлива докора, а часом і сувора кара.
А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні …
То ними світить докора? чи посилає прокльони? ..
У душі разом заговорила і одрада, і жаль, і докора …