Та чиясь непримиренна й по смерті душка шастає попід стінами колиби.
Софа — джана, Софа — душка, Софа — м’якша, ніж подушка … Тюля нахиляється до мене і шепоче : — Хочеш цю пизду?
— Для них «свій» правитель-сучасник, зрозуміло, душка.
Но зла Юнона, суча дочка, Розкудкудакалась, як квочка , — Енея не любила — страх; Давно уже вона хотіла, Його щоб душка полетіла К чортам і щоб і дух не пах.
«Душка автор , — скаже прекрасна читачка , — як він уміло ними керує !
— А ти не розповідав мені, що Хенрік Ванґер така душка.
Душка ходить по стебелечках, що розкинені біля рівно вимащених челюстий, ховається у сирий віник, скрипить проміж різки …
Дивлячись на Душка і посміхаючись до нього, вона сказала собі, що помучить-помукарить його ще кілька хвилин.
Одною з пружин такого розвитку і такої поведінки колишнього Душка було те, що, наперекір достатку в усьому та необмеженості ні в чому, він не міг знайти собі бодай на короткий час гідного ровесника, не то вже друга чи подруги.