Я стояв серед кімнати й слухав крізь відчинене вікно, як надворі співав Жалібник.
Але, мабуть, Жалібник завжди має про що співати.
Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми.
Тієї миті в Пущі зашелестів вітер, а Жалібник розлігся такими трелями, яких іще не чув жоден ліс на світі.
Зате Жалібник знов заспівав, заспівав таку пісню, що в мене серце мало не лопнуло в грудях.
Ми ще не дійшли до хвіртки, як я побачив, що Жалібник розгорнув широкі крила й шугнув просто в небо.
Але' на верхівці найвищої тополі сидів самотою і співав свою сумну пісню Жалібник.
Жалібник розгорнув чорні крила й полетів у напрямку гір.
Жалібник і далі виспівував, але тепер, коли я тримався за татову руку, його спів уже не будив у моєму серці туги, я навіть хотів, щоб він не переставав співати.
Ткаля правду казала: Жалібник співав свою пісню над лісом.