Коли в балці неподалік піднявсь великий намет, майже як царський завбільшки, для двадесяти наліжниць та їхніх служниць і роб, Мітробатеш повернувся.
Мій намет оточили вісім рослих п’ятнадцяти — й чотирнадцятирічних хлопців у гарцерському одязі: короткі штани, білі пояси й портупеї, а також білі шнури, що звисали з плеча.
Із тісної, задушливої каюти я перебрався на горішню палубу, спорудивши під шлюпбалкою невеликий брезентовий намет.
Над табором зоряна ніч розпинала свій великий намет.
Тільки-но озброєні патиками хлопці встигли перетрусити намет, аби пересвідчитися, що в жоднім кутку нічого не сичить, як з галасом і співом з’явилась нова група мандрівників.
Я взяв його до себе в намет і намагався полегшити його страждання, скільки це було можливо.
Мовчки й хутко минули ми галєрію з десятьма незагадковими комірчинами й опинились у круглій, прикрашеній, мов той намет, кімнаті, перед лицем самої панни Дороти.
Коли утворилась дірка, достатня, щоб просунути руку, він зазирнув у намет, освітлений тьмяним світлом нічників.
Все це скидалося на те, що він хотів пройти повз намет і вартового до вог нища.