Піднеслись груди, блідні лиця Заграли, ніби зоряниця, Завмерли віддихи в устах, В очах огонь і дзвін в ушах …
Вечірня Зоря-Зоряниця сяйнула променистим синім вінцем, прослала срібну доріжку, на яку випливали скрадливо човни; ковзнули по плесу, прямували до Вишгорода і далі - до гирла Ірпеня.
Вже дійшло до того, що мала Зоряниця, донька Ясни Грози, третьої князевої дружини, стала плакати ночами і просити маму Ясну, аби та помінялася з нею вушками.
А мала Зоряниця вилізла до Вогнедана на коліна і щось шепоче йому на вухо.
В жаль по вечері вдаватись, ще прийде на те Зоряниця
Ця діва, прекрасна як зоряниця восени, поглянула на мене …
Я не хочу помирати , — розгублено мовить мала Зоряниця , — мені страшно …