Запонка довго не потрапляла в належну петельку, а потім нарешті прослизнула, й застебнулась сама собою, автоматично — клац.
«Клац-клац» , — розтулились і стулились зубаті щелепи.
Клац — останній пазл, що його тільки і не вистачало для поєднання окремих деталей на яскравому пласкому полотні Майчиного життя, ліг у порожнечу: картина враз задихала, ожила, набула об' єму й суті, закрутилася навколо того головного — любові.
З тієї миті, коли я почула це «клац», моя нога має такий вигляд.
Зараз ти лише піднімеш цю ручку, до кінця, на повний клац — і все.
Клац, клац, клац — не перестає торохтіти начиння на столах у мене за плечима.
Але ж я буду про це писати … (прихована обережність була в моїх словах, дуже я чомусь захотів, щоб вловила її моя співрозмовниця, це вже працював «клац») …
Мозок дав божевільну відповідь: «Клац-клац-клац».
Клац, клац, клац — безперестанку давало про себе знати столове начиння.
Роздивлялася іржу вдумливо, підняла камеру — клац !