— Ключар спробував засміятися, але це йому чомусь не вдалося, сміх скривився болюче на губах і погас.
Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмірковуючи: брови його біляві, кудлаті, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на чоло, а вуста кріпко тримали слова за зубами.
Ключар чомусь зволікає відмикати церковні двері, щоб я врешті подивився, що «показується» з-під штукатурки на церковній стіні.
— Дай, Боже, щоб я помилився , — зітхнув Ключар.
Ключар при вході до Страдчої долини вийняв мене з колиски … на хвіртці над головою зателенькав дзвін, начебто він, вкрадений, повернувся на своє місце.
Ні, не хотілося вірити у «відомі випадки в криміналістиці», тим більше, що Ключар мав розсудливий, спокійний характер.
Я ось читав ваші вірші, Ключар … ну, розуміється, я не знавець поезії, але вони промовляють до серця й розуму.
— До чогось хочуть причепитися … знайшли якусь причину , — промовив в унісон моїм думкам Павло Ключар.