Вранці няньо построїть нас в ряд, як вояків, приведе тебе і скаже.
— А тепер збираймося до нас, бо мій няньо вмре з жалю за вами.
Саме її собі я взяв би до шпиталю, аби вона мені нагадувала той сміх веселий, коли няньо повів: добрий камінець, буде на чому ножика поточити !"
Та саме перед маминим п’ятидесятиріччям вмерли няньо — двадцятого шостого травня.
Дома няньо каменем обернув у руці вже тоді, коли горіла в хаті лампа.
А мамка, чувім, начудила туйки, поки няньо по світах гроші заробляв …
А потім знову засумував : — Та як мені самому їсти, коли дома голодний няньо, мама, брати і сестри?
Найцінніше, що залишили мені по собі дід і няньо, це — камінь.
Еге, був час, коли твій дід і твій няньо святили паску на дощику — пани-чужаки хотіли, щоб ми на Верховині великдень святкували з ними …
— Йой, дозволив мені няньо їхати в Шовкову державу, то йду собі коня вибирати.