Обличчя її обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмішка, і вони ворушилися, мов вели з навколишнім супокоєм якусь потаємну розмову.
Святість і лукавство, непевність і жадання чогось, довіра і опаска мінились, вражали у ній.
— Та й за добро, коли подумаєш, опаска бере , — продовжував Олександр Петрович.
Чидивно, що розлючені до краю українські вояки дивились, щоб у тих «міліціонерів» не тільки опаска на рукаві, а й ціла голова стала червоною.