Білий, як сніг, пенсіонер із будинку напроти, що через дорогу, тепер щодня стежить за моїми вікнами.
Це бачив між восьмою і дев’ятою годинами вчитель-пенсіонер, керуючий будинком, який живе на першому поверсі.
І вона розповіла йому, що їй двадцять один рік, що її батько — фізик, був на урядовій службі, а тепер пенсіонер, що вони живуть в маленькій квартирі на Дві тисячі сороковій вулиці й вона господарює вже чотири року, відтоді, як померла мама.
А під тими віршиками редактори-перчани подали ось таку примітку: «Хороші думки, слушні поради, але викладено їх такою духовно-семінарською мовою, наче писав це старенький батюшка-пенсіонер ».
Батько Кароліни — пенсіонер у свої п’ятдесят, ко-лишній провідний спеціаліст військового радгоспу, приїхав ко-лись у Висіч ненадовго, а виявилось — назавжди.
Правда, є й постарші, хоча б той же Панько Семенович, але то вже, так би мовити, спрацьований матеріал, пенсіонер.
Та не «Столичної», а «Московської», бо хіба ж хуторянин, та ще й пенсіонер, переплатить кілька зайвих копійок? !
Почувши здалека, що моя дитина лепече по-українському, пенсіонер став уважно дивитися на нас.
Сиве волосся на моїй голові видало йому мене за діда, а не батька, і пенсіонер подумав, мабуть, що дід не звертає уваги, а невістка чи зять псують дитину.
Знайдені пенсійні документи свідчили, що небіжчик — Карл Едвін Сверд, шістдесятидвохрічний пенсіонер, колишній робітник складу.