Поручник Дуб зупинився і висловив ще одне своє переконання.
Поручник-німець зірвався і під охоронним вогнем кулеметів повів свою ґрупу в наступ.
Це був поручник Дуб, якого санітарна двоколка привезла зовсім знесиленого.
— Цей поручник Міколай … Він же був у тебе учора ввечері … Ти розмовляв із ним.
Річ у тім, що, коли вони виїздили, поручник Дуб подумав: «Зачекайно, кадете Біґлер, хай тільки тобі припече, ти помиляєшся, коли думаєш, що я накажу зупинитися».
Але тепер уже було пізно, бо, коли за півгодини поручник Дуб схаменувся і знову повернувся до вагона, солдатам роздали чорну каву з ромом.
Потім мовчки пішов далі, подумавши собі, що поручник Дуб таки телепень.
Тепер поручник сидів у полковника Гербіха й говорив з ним про найрізноманітніші хвороби.
Тож хіба міг поручник дозволити собі втратити нагоду прославитись, як людина, котра взяла в полон ненависного добрячій половині Польщі полковника Богуна?
Поручник крутнувся дзиґою і погнав коня до міської брами, минаючи вулички, вкриті трупами і политі яскравочервоною у променях сонця, яке на хвилину визирнуло, кров’ю.