Увага його розбіглася на околичні предмети, що з наставаннєм [наставанням] дня звільна виринали з нічних потемків.
В тиші потемків байдуже тринькав цвіркун.
— Ну, на черевах лізуть [борсуки] у потемках і так, чуєш, гризуть [кукурудзу], так ламають, аж кров мені капає з серця.
У потемках засідлав [Тимко] коня, виїхав з двору.
Ішли [Маруся з Оришкою], близько притулившися одна до другої, в нічних потемках.
[Люнця:] Ох, боже, як пригадаю минуле життя, то здається мені, що я йшла все потемки, немов льохом, просто-просто, не бачучи, кудою і куди.
Мати вже спала, як Зінько з Гаїнкою вернулися додому. Гаїнка потемки познаходила в хаті вечерю, винесла, і вони сіли вечеряти на призьбі.
[Коляндра:] Тягніть її до старої гарбарні. Хай потемки посидить до зорі.
Потемки, прикований зором до лугу збоку й до темряви спереду, він не добачав ні ям, ні ровів, ні пеньків.
Потемки знову й знову рахували своїх, але нарахували хіба п’ятьох: троє індіанців, Вацлав і дядечко Франтішек.
Потемки піднімаючись нагору, він тільки відчував своє обличчя, але не бачив нічого, навіть власних рук, і знай повторював подумки: «Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його, ненавиджу !. .