Другого дня вранці дід Грицай вийшов з хати, став на сінешньому порозі, а його вуха знов насторочились, неначе прислухались, чи не ляскає праник в березі, чи не розлягається пісня в вербах.
Обличчя абата почало наливатися кров’ю, вуха посиніли, а очі полізли на лоб.
Широко витріщені очі дивилися один на одного, а тоді десь крізь стіну, намагались її проглянути, обличчя зблідли й витягнулись, вуха наставились на звук — не одному прийшло в голову страшне, приголомшуюче: «Чи не моя? !.
Повз вуха свистіли стріли, билися об навколишні скелі.
З джунглів до мене долинали якісь дивні таємничі звуки, заглушуючи на мить звичне для мого вуха дзижчання комах і щебетання птахів.
В цю мить біля самого вуха щось півкнуло і задзвеніло розбите віконне скло.
Він натягнув тятиву до вуха, й одна з постатей звалилася на землю.
Біля вуха в Бонда пролунав немов удар сокири, що вгризається в стовбур дерева.