Всякий непослух почав удвічі дужче дратувати старого, коли подагра, роки, самотина й гіркота багатьох розчарувань придушили його своїм тягарем.
Окремі ми — людина і людина, Знайома нам на смак самотина, Гаруєм задля хліба й для вина, Навколо нас скрегочучі машини.
Вже інші внуків мають, а він усе ще парубок, козак-нетяга, самотина …
І попри все це душить його сирітська, вічна самотина.
Колишня самотина уявлялася йому тепер продовженням їхнього кохання, пасткою, що з неї він майже сам доброхіть вислизнув.
Не жити, не дихати між перестояних марев, що видавлять корок — і вихлюпнеться самотина з пожовклого скла, і порветься, немов павутина, це щастя, це літо, це бабине, пізнє й прозоре, як та далина, що ніякий леміш не розоре.
В обід обернулася шафа зі стравами, а в щілині прошелестів голос гаремної служниці : — Самотина пасує тільки аллахові.
Ніч особливо була важка, бо темрява, самотина …
Ця мертва самотина припадала б до вподоби моєму братові, що було залізе в селі з книжкою в кущі та й ладен сидіти там хоч і цілий день.