Ану збивайте, слуги, всі замки з дверей, Всі засуви, хай бачу скорбний образ той — Жону, що, вмерши, прирекла й мене на смерть !
Убитого везе гармата, Летить до неба скорбний спів, А на мундир геройського солдата Медаль полковник прикріпив.
Тон їхнього кумкання скорбний, жалібний, повний тяжкого непорозуміння.
А в тій пустелі миготить промінчик, скорбний промінчик, далека рефлексія, забутий кадр далекого-далекого дитинства.
— Скорбний агностицизм , — похитав головою Тадей Петрович , — ми ж мусимо стежок шукати …
Настав той скорбний час — І панів вік погас, Сказати просто — вмер, та й годі , — Спокійно, тихо, мов заснув …
«Ось воно , — подумав я , — чудо справдешнє, ось він, болящий і скорбний !»