Але соловейко в грудях так заливисто тьохкав, що заглушив отой голос.
А тьохне десь соловейко в лузі - весь небозвід озветься на ті чарівні звуки, потроїть їх, забарвить …
А якби й справді гарно вмерти, вмерти, як оце садки зацвітуть, соловейко защебече …
Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає.
Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає.
Люблю другого, йому слово подала, і не розлучить нас ніхто — хіба могила, а за вас я тоді вийду заміж, як у спасівку «соловейко заспіває !
Защебетав жайворонок, Угору летючи; Закувала зозуленька, На дубу сидячи; Защебетав соловейко — Пішла луна гаєм; Червоніє за горою; Плугатар співає.
Хай би на її могилці навесні, як бузок розпускається, хай би весь час соловейко тьохкав !
Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжній соловейко.
Може, хоче, щоб коло нього була лише Меланія Овдіївна — «український соловейко», який щебетав коло нього останні роки.