Пухка і чорна Солоницька земля ущерть напоєна кровю наших прадідів, зачервоніла знова кровю їх правнуків — Запоріжців.
В той саме час її погляд впав на раненого вояка, що лежав на білій, заплямованій кровю, постелі.
Він — дзеркало, яке показує людям їхнє справжнє обличчя, роблячи таємне явним, змушуючи неусвідомлене спливати на поверхню.
Дійсно, були вони тими голубими вітрилами порятунку для вояків УПА в найскрутніші хвилини життя, коли їхні рани стікали кровю або коли вони марили в тифозній, туберкульозній, грипозній гарячці.
Як жертва цілопалення, спалахнула вогнем «святая Блокаменная», і від краю до краю по всьому царстві залунав заклик, щоб виходило все — старе й мале — гасити ворожою кровю велику пожежу московську.
Якщо вони знали, що все одно й вони загинуть, то чому не гинули чесно, не сплямивши своїх рук і своєї совісти кровю своїх таки братів жидів?
На біду, він схибив і залишився спливати кров’ю посеред вулиці, бо вважається блюзнірством прийти на допомогу майбутньому жерцю Кібели, що не зумів знайти оселю для своєї статевої снаги.
А внизу, в долині, серед людей, панували інші закони і (це він відчував кровю) треба було вчитися жити в злагоді з ними …