— Як на мене, він надто похмурий , — озвався Страшило.
Страшило махнув рукою — і десяток чи два волохатих здоровил, важко переступаючи ногами, посунули до них.
Та Страшило все їй розповів, а тоді показав очима на мишку, яка всіма повелівала, і сказав:
На нього дивилось якесь страшило з опухлим обличчям, покритим ластовинням.
Страшило, що вів перед, знайшов нарешті велике розлоге дерево, під вітами якого можна було йти, навіть не нахиляючись.
Сорок хижих воронів було в тій зграї, сорок разів змахував руками Страшило — і зграї як не було.
Страшило з Бляшаним Лісорубом, ясна річ, ні до чого не доторкнулись.
Страшило заявив, що для нього темряви теж не існує, взяв дівчинку за руку, і йти їй стало легше.
— Якби Страшило був з нами, мені б нічого більше не треба було …
Страшило й Лісоруб почали прив’язувати мишей мотузками до воза.