Він глянув на своє відображення у сонячних окулярях Терезки і з блаженною посмішкою підтягнув штани.
Дорослі з оточення Терезки були впевнені, буцім встигли побачити все, і це робило їх важкими і кумарними.
Якби я опинився на місці Терезки, то й сам би не знав, як поводитися.
— Той … — промимрив він, похмуро втупившись у землю , — утни щось подібне й для мене … Ну, такий віршик для Терезки.
У Терезки своя — з білими фільтрами, в Антона своя — колекція жовтотілих, із позолоченими обідками.
Під час тих страшних лідокаїнових жбурлянь подушкою, з присмаком пилу на губах, зі стоматитом і температурою, із ломотою в крижах і гусячою шкірою на болючих пипках, чутливих, мов кошачий вус, до Терезки прийшло спасіння.
Крапляр глянув поверх Терезки, зненацька здер із голови берета і шмигонув у найближчу браму.
Відколи світ світом, сила й рішучість завше імпонували людям, своїм і чужим, тягнули за собою нерішучих, переважували в свій бік терезки перемоги.
Від Терезки линуть м’які хвилі абрикосового млоску, які наказують мені стати перед нею на коліна і з рук нагодувати це дитя митою малиною.