Хтось читає вірші вже українського поета: Всьому під сонцем — край один, Всьому земному — тлін і тлін.
Всю решту їхнього життя, Брант знав, між ними витатиме дух Лорена — людини, яка не постарішає ані на день, коли вони вже будуть прах і тлін.
Тіло навдивовижу збереглося: Абіш наче спав міцним сном, обличчя його майже не торкнувся тлін.
Воно конечне, тлін не, раз минуло, отже, має статус матеріального буття.
Зараз, пригадуючи собі їхні обличчя, я усвідомлюю, що тусувався з покійниками, нікого вже з них нема серед живих — від найбільшого крутелика до найменшого побігунчика — усі вони тлін і гумус, гумус і тлін.
згорають пучки молитовні в спразі дотику твого лиця мов божевілля плин миттєвого Едему хвиля диму стовп і світла білий стяг і цигарковий тлін і витонченість безуму
Будь на борту Джон Сноу або хоча б Піп з Тлін, він звернувся б до них.
Не тіло, яке обертається на тлін, а саме кістки тубільці старанно складають, чистять, скребуть, навіть глянсують і лакують, аж по тому остаточно ховають в «удупа», тобто «домі слави».
Тільки смерть, тлін і горе витали над зеленим Посем’ям …
Концтабори й берези первозданні, Що забрели в озера до колін , — Усе злилось в контрастному єднанні, Покинуте й приречене на тлін.