— Я говоритиму так, як вважаю за потрібне, і хай вас усіх хоч хапко вхопить.
Тирошієць знав, хто вони такі і де поселилися, хапко б його вхопив.
Але ні дід Гарбуз, ні Пірат, ні лежачий Хапко нічим не виявили уваги до перехожого, неначе до якогось заволоки джміля, якому тільки й діла, що десь бовкнути гудом у далекі кущі на рів до кладовища і там зникнути, може, й навіки.
А посеред подвір'я Хапко доїдав чубатенького півника, вимазавши кров’ю собі всю груднину, до якої поналипало багато нарваного дрібненького пір'я.
Але Хапко плигнув їй назустріч, вхопив за спідницю і розпанахав її від стегна аж до п’яти.
Але вискочив з будки Хапко, насів його коло криниці і за один смик одірвав голову і почав їсти.