Зітхнув тяжко … У поспіху втечі він забув заповітний вузлик … Хустина жони і синові іграшки … Вузлик зник кудись, та це й не дивно в такому розгардіяші.
Не стара й не молода, на голові - лляна хустина, на плечах — сорочка з грубого полотна.
Пожадливими, затяжними ковтками пив настій і напитись не міг, а думки несли його на легких крилах у ті години, що більше не вернуться до нас, тільки спомином повіє од них, як дівоча хустина у хвилину прощання.
Коли я ішла, то моя хустина зачепилася за гілку та впала на землю.
І ось переді мною хустина неба за жовтими верхівками кленів.
Тоді вони носили одяг, який і нині мало в чому змінився: сорочка з великим викотом та барвиста хустина, якою вони обв’язували свої чорняві кучеряві голови.
На голові в неї була хустина, схожа на пелюстку, і світилася та хустина між травами, як голуба квітка.
Зрідка зблисне серп-другий, майне жіноча хустина, самотньо забовваніє полукіпок — і знову смуток колосся, смуток волоття і дрімливі, з бджолою вії соняшників.
Голуба хустина її теж змокла і зовсім не подобала на пелюстя.