В запічку зацвірінькав цвіркунець, в хату потягло теплом.
Власне, була це не тиша, а спокій: з річки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на підвіконня виліз цвіркунець і засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом.
Ходила навколо ворухка і справді нерушена тиша, а в ній сюрчав один тільки цвіркунець.
Тихо заспівав поруч цвіркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби сріблиста тиша, аж чути стало від далекого пляжу тонкі погуки.
Чубенко знову заглибився в мовчанку, у хаті спокійно й заколисливо тюрлюкав цвіркунець, третій, мовчазний, партизан осміхався, і усмішка, мов нежива, висіла на його устах.
Підійшов до них ще й зелений Цвіркунець і приклав до підборіддя скрипочку-осьмачку, Заграли вони тонко-тужно, в такт похитуванню гілля Берізки.
Цвіркунець безстрашно сів йому на коліно і заспівав.
Ось, наче коник-цвіркунець липневого дня, затріскотіла морзянка.
Чути було, як десь цвіркунець свердлив тишу своїм сюрчанням.
І тихо співав їй цвіркунець із бандуркою, а Зелений Світ пив росу і напивався, а місяць світив і розливався.