Світло зникло, небо змеркло, і блакить укрила хмари.
Сивизна лягла на скроні, А в очах — жива блакить.
В небі світлім — ні хмаринки. На душі моїй — блакить.
О, принесіть мені пролісок з лісу, Ніжний і чистий, Як неба блакить.
А вгорі ж — нема блакиті міри, .В тій безодні потопає око…
Блакить води, ластівки кружляють над прірвою …
Блакить ланів надземних — У променів суцвіттях осяйних.
Блакить небесна знову біліла хмарами, і в ній купалось сонце, ллючи на землю промені.
Блакить Синього Грому має відтінок електричний, тобто згущеного нагадування Прапервісною Потугою Волі Перуна.
Блакить виявилася сафірами — простий люд зрозумів це в ту саму мить, що й Нед, і з тисяч вуст вирвався зойк захвату.
Блакить, що залила яйце всюди, крім тих місць, де був віск, явила дерево з яблуками, дім, хмарку та сонечко в синьому небі.
Блакить юнакових очей спалахнула, і в ній Арцибашев прочитав інше запитання — чого це раптом у повітовій поліцейській управі цікавляться життям політичного злочинця, ворога царського трону, засланого в рідне село?
Блакить одстає від стін і стелиться навкруги, немов духмяний туман, але сліпуче проміння пронизує його, і він, наче охоплений дитинячою радістю, котиться, клубочиться, здіймається в незглибну височінь і нависає склепінням над пальмами.
Блакить була блакиттю, річка — річкою, і хоч у блакиті та в річці одне, божественне, для Сіддхартхи жило і потай, але образ і зміст воно мало саме божественний: тут — жовтизна, тут — блакить, там — небо, там — ліс, а тут ось — Сіддхартха.