З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця …
Проривалася в стіни школи й коломийка, яка не пасувала до суворих облич цісаря й канцлера, що, як наглядачі, позирали з портретів.
— зринула пісня-коломийка за тим весільним столом, де сидів жених — Іван у золоченому барвінку, де сиділи сватове та кумове, де гостилася уся Каламарева родинка — близька і далека.
Коломийка її мінливих настроїв часом виводила його з себе.
З Сірука на Околену, з Околени на Синичену кичеру, з потічка на потічок пурхає коломийка, така легонька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпаються крильця:
Зібралися легіники в дорогу, дорогу, помоліться, ляшки-панки, перед смертю богу , — долетіла до Семена жвава коломийка, і він стрепенувся.
Йшли легені з Ясениці Через Осмолоду, Надибали пана Яна, Кинули у воду , — покотилася над селом бадьора коломийка.
Поминальний плач, а не весільна «коломийка» панує в такі моменти на західноукраїнських обійстях.