— Корчувати ці пісні, цей архаїзм і етнографізм треба !
Корчувати його не так легко, але хіба батькові першина?
Українці починають орати цілинні степи, корчувати ліси: із золотоколосої України (Руси) іде хліб до західноевропейських міст.
Яблуні й черешні майже пояловіли, їх здалось би давно викорчувати й посадити нові, але ні я, ні мама ніколи й не подумали старі дерева корчувати.
— Чого ж корчувати, коли там і про врожай так співається, як колись нам уродить земля: з колосочка буде жмінька, а з снопика — мірка.
Мав тридцять п’ять років, коли почав корчувати ліс і реставрувати замок, а в сорок один завершив усе це.
До начальства їздив, кулаками грюкав, доводив — мовляв, корчувати треба, і негайно !
А чим же його можна корчувати, як не зброєю і приватною власністю?
А ми, українці, мусимо покидати рідний край і товктися по ваших майнах, рити туннелі в Аргентині й корчувати бразілійські праліси.
Наш тато мають усього п’ять десятин і ще мусять їх корчувати, а й то у них є хліб.