Червона книжечка, мов зоря, лежала на руці, що вже бралася льодком.
Великий Віз стояв над ним, припнутий до Малого Воза, й Полярна зоря яскраво й світло горіла на небосхилі.
І я пішов із юністю у зорі, І стрів я море … ти його не знала: Одна зоря стелила в тому морі, Друга зоря у ньому піднімала.
Неспішно розгорялася вечірня зоря; за спинами вершників гущавіли тіні.
Тепер зоря може виривати у Землі частину океанської води.
Втім, це була не зоря — високо в небі серед інших зір, затьмарюючи їх, висіла зоря-хмарина, вона світилась, сяяла таким блиском, що враз окреслились Дніпро, темні лодії на воді, береги й кручі, люди, що стояли там і дивились на небо.
Не наше те, що збігло мимо нас, Не наше й те, що зродить грядуща нам пора, День нинішній ще наш, а не ранковий час, Не знаєм, що несе вечірняя зоря.
Хоч, певне, кінця її ми й не побачимо, проте зоря нам ясно світить, і ми дамо тому човнові потрібний керунок у далеку чудову путь.