Пташа дивилося на мене й кліпало очима, як курка, а тоді цвіркнуло й відразу заходилося клювати довкола себе, так ніби вилупитися на триста років пізніше було для нього просто дрібницею.
На початку це був гарненький приязний малюк завбільшки з невелику курку — одне слово, звичайнісіньке собі пташа, тільки досить величеньке.
І знову душа моя захлинулася відчаєм, мов пташа, загублене в тумані між небом і землею, мов потопаючий між чужим і очужілим берегами …
Щось її непокоїло, щось у цій місцині було таке, що її тривожило і відлякувало, вона очевидно підозрювала, що тут криється щось глибше, таємне і потойбічне, а тому попри всю свою образу, інстинктивно тулилася до мене, як наполохане пташа.
А пташа на кипарисі знає: дітям на догоду скоро легіт зрине з висі, поведе їх на природу і навіє прохолоду.
Інша переспівниця, зовсім молоденька, ще пташа, сіла на гілку неподалік від мене і заспівала мелодію Рути.
У долонях, як пташа мене зігрій, Не пускай у той невидимий вирій.