Кругом чорніє лиш рілля, Одна неначе сиротина Додолу віти лиш хиля.
Кого ж сиротина, кого запитає, І хто їй розкаже, і хто теє знає, Де милий ночує: чи в темному гаю, Чи в бистрім Дунаю коня напова, Чи, може, з другою, другую кохає, Її, чорнобриву, уже забува?
Вмру один, бездітна сиротина, Ні дочки не маючи, ні сина, Що мене хоча б згадать призволив.
Отож той самий сиротина У наймах сяк собі, то так Придбав, сірома, грошенят, Одежу справив, жупанину Та ні відсіль і ні відтіль Купив садочок і хатину; Подякував за хліб і сіль
Бо знаєш або й чув не раз, Що жінку він узяв без віна І сам, сердека, сиротина.
Заспіває та й згадає, Що він сиротина, Пожуриться, посумує, Сидячи під тином.
А сірому сиротина Випроводжала: коня напувала До зірниці із криниці, Виносила збрую — шаблю золотую І рушницю-гаківницю.
Моя скорботна Шекюре, моя сиротина й удова, пішла, ступаючи м’якими, ніби вовна, кроками, а я лишився в тиші дому повішеного єврея наодинці з її мигдалевим запахом та своїми мріями про весілля.
Возьміть за собою; Не цурайтесь, лебедики: Воно сиротина; Возьміть його та оддайте Старшому за сина, Возьміть його … бо покину, Як батько покинув , — Бодай його не кидала Лихая година !