Лице його прибрало супокійний, хоть сумний вигляд, сльозаві очі блищали.
Пропащий, упокорений, супокійний чолов’яга, нарешті-таки супокійний …
Його поняття про життя зазнали тієї останньої навали різця, після якої мармур супокійний у своєму прегарному сяєві.
Він мовби виходив на рейд, безкраїй та супокійний.
Коли він повернувся, то в нього знову був той трохи наївний і супокійний вираз обличчя, який вона так любила.
Експедиція минула успішно, і містер Вудфорд закінчує свою розповідь про неї таким спостереженням: «Що мене вразило найдужче, так це те, що на їхніх обличчях не знати було жаху чи муки — вони мали вираз скорше лагідний і супокійний».