Проситися до когось в хатку було незручно, бо у Хух такий звичай, що кожна доросла Хуха повинна мати свою окрему хатинку.
— Хух, нарешті впізнаю тебе … — Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку.
Мабуть, його весь час мучила спрага, бо я часто бачив, як він ховався за мій вагончик-клітку, пив щось з пляшки, а в кінці говорив: «Хух !»
Там жив добрий лісник, що ніколи не уражав звірів, поважав Лісовика, жалів і малих Хух, а її, Мавку, дуже любив.
Навколо стояло вже чимало інших Хух й сумно дивилися, як дід рубав сосну, їм було боляче слухать, як плаче та красна троїста сосна.
Швидше покотила вона туди, куди йшла, бо знала, що там здибає цілу громаду Хух.
А дід щасливо дійшов до своєї хати й з того часу почав переконувати й дітей, і дорослих, що не слід боятися маленьких, добрих та гарнесеньких Хух …
Часто вони розпитували про неї й у тата, й у знайомих дядьків Зайчиків, у синичок та посмітюх, у маленьких Хух.
Ми, люди, всіх Хух звемо просто Хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто Люди.
— Хух, нате … — важко дихаючи, зашепотів хлопець.